Culture Section Newsletter – Summer Issue 2025

Фіона Грінленд

Російська федерація — загарбницька імперія[1]. Засобами гібридної війни вона вносить розбрат у народи з метою встановити над ними свою владу. Нинішня війна спирається на брехню, що Україна — це «неіснуюча нація». Захисники прав людини стверджують: російська фільтрація — це систематична спроба викорінити українську національну ідентичність. В центрі уваги мого есею — саме ця культурна фільтрація та її роль у перебудові окупованих українських територій.

Слово «гібридна» ніби натякає на мʼякші методи ведення війни, але в реальності все навпаки. Пропоную уявляти це «війною з додатком»: до кінетичної конвенційної зброї додаються культурні методи соціальної та психологічної маніпуляції[2]. За 25 років правління Путіна керівництво Росії застосовувало ці методи для нищення рухів за незалежність і боротьби з демократичними урядами багатьох країн[3]. В Україні ці методи актуалізувалися з новою силою 2014 року — після анексії Криму та частин Донецької та Луганської областей[4]. Коли ж у лютому 2022 року збройні сили Російської Федерації перейшли кордон із Білоруссю і вторглися в Україну, почалося повномасштабне вторгнення й настала агресивніша фаза гібридної війни.

Я вивчаю соціологію культури і переважно досліджувала націоналізм та політики освоєння культурної спадщини. Через рік після початку повномасштабного вторгнення Державний департамент США запросив мене працювати в Обсерваторії конфліктів — незалежному дослідницькому консорціумі, який розслідує військові злочини, скоєні росіянами в Україні[5]. У Центрі прав людини Берклі та Інституті міжнародних кримінальних розслідувань в Гаазі я пройшла курс проведення розвідки за відкритими джерелами і зібрала команду експертів із питань культурної спадщини. Ми документували руйнування фізичних памʼяток та обʼєктів, що їх законами України визнано культурною спадщиною. Наші колеги з Києва заохотили нас до глибших досліджень: не таких видовищних, але більш показових атак на тіла українців та стосунки між ними. Ці колеги розуміють глибший вимір гібридної війни Росії проти України.

На тимчасово окупованих територіях (ТОТ) за цивільними українцями ведеться спостереження, їх безпосередньо торкається багатоступеневий процес фільтрації. Фільтрація — це процес розподілення людей на бюрократичні категорії , що визначають їхній громадянський і кримінальний статус. Російська влада запровадила фільтрацію невдовзі після початку повномасштабного вторгнення в Україну. До травня 2022 року ФСБ організувала щонайменше 21 фільтраційний центр у Донецькій області, а також центри в Херсонській, Запорізькій та Луганській областях[6]. Задокументовано існування як мінімум одного центру в Білорусі. Деякі організовували в доступних будівлях — шкіл та поліційних відділків. Для деяких ставили тимчасові споруди — намети, переносні будівлі. Фільтрацію проводять будь-де: у приватних оселях, школах, парках і кавʼярнях, на робочих місцях, в автомобілях. За списком із 20 пунктів фіксують особисті дані людини: її імʼя, найближчі стосунки, місце проживання, національність та інші моменти.

Збираючи такий великий масив інформації, російські спецслужби отримують змогу відстежувати й контролювати щоденні переміщення людей. Можуть взагалі заборонити переміщення, а можуть у будь-який момент затримати людину. МВС Росії стверджує, що все це робиться заради «протидії ідеології тероризму» вигаданого українського неонацизму. Насправді ж в Україні не існує ніякого «неонацистського» режиму. Але Кремль потребує внутрішніх ворогів, з якими можна було б боротися. Визначені культурні атрибути слугують своєрідним проксі для політичної ідеології, а фільтрація сприяє їхньому документуванню.

Службовці ФСБ та ЗСРФ перевіряють мобільні телефони, чи немає на них списків відтворень, подкастів та електронних книжок із критикою Росії (або навіть просто з альтернативним до офіційного поглядом на події). Дописи в соцмережах теж перевіряються. 2017 року українського журналіста Станіслава Асєєва було заарештовано за те, що той у дописі взяв у лапки назву прокремлівського маріонеткового керівництва Донецька. За це йому висунули звинувачення в семи злочинах і посадили в сумнозвісну катівню «Ізоляція»[7]. Зґвалтування, катування електричним струмом, позбавлення сну, їжі та води, тривала ізоляція, побиття, одиночне ув’язнення та психологічні тортури — такі засоби використовують для знищення української культурної ідентичності. Одну жінку під час фільтрації змусили цитувати Пушкіна і співати гімн Росії — щоб довести її підтримку дій цієї держави. Жінка не знала напамʼять слів гімну, тому на контрольно-пропускному пункті її розвернули. Одного чоловіка росіяни затримали в Донецькій області поблизу Маріуполя і взялися допитувати про його переконання, а потім заарештували. Він три місяці провів у фільтраційному центрі й зазнав тортур. Пізніше у відповідь на запитання, чому ним зацікавилися, чоловік пояснив, що росіяни звернули увагу на його взуття — чоботи-уггі, що нагадували військове взуття.

Хтось не переживає фільтрації[8]. В українському Єдиному реєстрі осіб, зниклих безвісти за особливих обставин, на початок 2025 року перебувало близько 63 000 осіб. Багато з них зникли під час фільтрації.

2014 року, на початку вторгнення в Україну, виправданням Путіна був захист російськомовного населення та «етнічних росіян» від нібито переслідувань «київського режиму». Путін постійно стверджував, що Росія та Україна поєднані історично і що обʼєднання цих «братерських» народів неминуче. Але фільтрація стосується всіх. Кінетична зброя вбиває без розбору, україномовні та російськомовні гинуть однаково. Як же пояснити таку суперечність? Для початку, суперечності нікого не хвилюють, якщо немає наративу, а в Кремлі тепер уже не існує фіксованого наративу про Україну. Замість нього є кілька брехливих образів, таких сміховинно неправдивих, що люди одночасно вірять у них усі й у жоден із них. Ніхто більше не вимагає чіткості. Так уможливлюється ситуація, коли українці одночасно і «молодші брати», і терористи й неонацисти. Автократи віддають перевагу брехні перед наративом, бо від брехні потім легше відмовитися. Брехня підриває базові уявлення про громадянські права і прозорість дій влади[9]. А після фактичного знищення громадянської та культурної сфер гібридна війна безперешкодно входить в нову фазу: масштабну перебудову окупованих територій.

За даними активіста, борця за права людини Павла Лисянського, російська влада хоче залишити на тимчасово окупованих територіях лише 20 % населення від тієї кількості, що проживала тут до початку повномасштабного вторгнення, а решту 80 % складатимуть «росіяни». Один зі способів позбутися від українців в окупованих містах — загарбання їхньої нерухомості. Фільтрація «поверненців» спрямована на те, щоб не дати українцям повернутися в свої домівки, і внаслідок таких заходів місцеве населення не допускають на місця колишнього проживання. Верховний комісар ООН з прав людини документує численні випадки захоплення нерухомості окупаційною владою на ТОТ. Цю нерухомість віддають громадянам Росії, які погоджуються там заселятися. Реклами в російських державних медіа й прокремлівських блогах показують красиві парки і пляжі Маріуполя та Криму, заохочуючи росіян шукати там кращого життя. Чи знають ці люди, що заселяють домівки вбитих, вигнаних або зниклих безвісти, — невідомо.

Для перебудови суспільства на ТОТ необхідна також ідеологічна робота. Програмою «Заходи для запобігання та боротьби з проявами екстремізму й тероризму в освітній діяльності Донецької народної республіки у 2024-25 навчальних роках» передбачено уроки, заохочення вчителів, зустрічі у школах із патріотичними «героями» і відзначення (російських) національних свят. У четвертому абзаці міститься заохочення проводити лекції та особливі уроки, що «мають на меті визначити злочинну природу терористичних, українських націоналістичних і неонацистських організацій». Дітей, чимало з яких походять із українських родин, вчать ненавидіти сімʼї та спільноти, що їх ростили. 30 грудня 2023 року Путін схвалив «Комплексний план протидії ідеології тероризму в Російській Федерації на 2024-2028 роки». У цьому документі систематично згадується слово «Україна» («українські спецслужби», «українські неонацисти» тощо) поруч зі словом «тероризм». Інших назв терористичних організацій на сторінках плану не згадано.

Кінцевою ціллю Росії проголошено «постУкраїну»[10], тобто Україну без українців. Вказуючи на це поняття й на політичні практики, спрямовані на ізолювання та покарання української культурної ідентичності, юристи-науковці й борці за права людини почали вживати нове слово: «націоцид»: «нищення української нації, її культури, мови, історії та державності». Термін відображає російські анексіоністські прагнення загарбати землю і винищити людей і практики, що становлять загрозу для політичної та ідеологічної гегемонії Росії[11].

В есеї «Виноски» 2022 року Майкл Кеннеді висунув тезу, що нинішні соціологічні схеми «занадто полісемантичні», тому адекватно не відображають «обман, несправедливість і злочинність» російського вторгнення. Соціологам культури саме час прийняти цей виклик і спробувати вирішити проблему. Почати можна з того, щоб назвати й теоретично обґрунтувати анти-схеми: культурні моделі або фреймворки, які ґрунтуються на запереченні онтології, не толерують критичної інтерпретації та слугують інструментами поширення хаосу. Анти-схеми виростають з екзистенційних питань про культуру та національну ідентичність. Вони не терплять компромісів: людина або промосковська, або ні, і якщо ні, цю людину можна затримати й розстріляти. Кремлівський бот — це не «голос», і нам не потрібен Бодріяр, щоб зрозуміти значення кулі в його мозку.

Якщо ви належите до числа 2 мільярдів людей, які сьогодні живуть у реальності війни, ваш соціальний досвід недостатньо представлений у соціології[12]. Приблизно чверть населення землі проживає у зоні конфліктів, але американські соціологи схильні залишати неозначеними зони відсутності конфліктів. Мабуть, ми не дбаємо про те, щоб їх означити, оскільки для багатьох із нас вони відбивають наш власний досвід світу, а отже і культури, творчості й творення сенсів. Але багато людей в сьогоденні знають виключно життя в суспільстві у стані конфлікту або жорстокої окупації (або того й того одночасно). Наскільки вони представлені у наших теоріях соціальних звʼязків, творчості, любові, творення майбутнього? Вони пишуть пісні й садять сади, працюють, дбають про найближчих, організовують підтримку доморощених рухів опору і говорять про майбутнє. Можливо, вони зовсім і не мріють утекти в наше американське суспільство. Прожити життя і не стикнутися з війною — це геополітичний, класовий і расовий привілей. Україна — одна з тих країн, які можуть розширити наше розуміння, чому культура важлива і як люди протистоять пастці екзистенційного розділення, віддаючи перевагу інклюзивним спільнотам.

Подяки: Антоніна Ящук зробила переклад із англійської на українську. Анна Скарпеліс і Джованні Зампʼєрі прочитали й прокоментували чернетки цього тексту. Колеги з NDEX-Україна (Львів) і Käte Hamburger Kolleg-CURE (Саарбрюккен) — постійні співрозмовники, від яких завжди можна отримати зворотний звʼязок. Я вдячна за цей колектив колег-мислителів.

---

[1]Про загарбницькі імперії та їхні ідеологічні й культурні стратегії див. у Skarpelis, A. “When Whiteness Fails: Mixed-Race Germans and the Multiple Ontologies of Race in Nazi Germany.” (дослідження в роботі).

[2]Bertelsen, O. (2023). Russian Front Organizations and Western Academia, International Journal of Intelligence and CounterIntelligence 36(4): 1184-1209.

[3]Як зазначають українські соціологи, ці ж технології впливають на формування образу українців для росіян і сприйняття ними повномасштабного вторгнення (або «Спеціальної воєнної операції», як ухильно називають війну росіяни). Див. Alyukov, M. et al. (2022). “Resigning Themselves to Inevitability: How Russians Justified the Military Invasion of Ukraine.” Public Sociology Lab, The Russia Program at GW.

[4]Важке становище кримських татар заслуговує на окрему розмову й дослідження. Кримські татари — переважно мусульмани й визнані одним із корінних народів України. 1944 року радянська влада депортувала з Криму все татарське населення (200 000 людей). Майже 50 % загинуло від голоду й хвороб. У травні 2025 року влада України звернулася до міжнародної спільноти з пропозицією визнати депортацію 1944 року геноцидом. Найновіше дослідження про насильство російської влади стосовно кримських татар: Яремчук О. Вільні голоси Криму. — Харків: Віват, 2025. Блискуче дослідження культурної історії після депортації: Finnin, R. (2022). Blood of Others: Stalin’s Crimean Atrocity and the Poetics of Solidarity. Toronto: University of Toronto Press.

[5]На початку каденції Трампа Обсерваторію конфліктів закрили, як і інші державні програми та центри дослідження прав людини.

[6]“System of Filtration: Mapping Russia’s Detention Operations in Donetsk Oblast,” Yale Conflict Observatory & Humanitarian Research Lab, Yale School of Public Health. August 25, 2022.

[7]Про свої 969 днів полону Асєєв опублікував книжку: Асєєв С. В ізоляції. Есеї про Донбас. — Київ: Чорна гора, 2021.

[8]Повідомляється, що в аеропорту Шереметьєво, одному з важливих фільтраційних центрів на 2025 рік, 13 людей старшого віку померли від виснаження і хвороб легенів після трьох днів очікування. Боячись пропустити чергу, вони померли, стоячи на ногах.

[9]Applebaum, A. (2024). Autocracy, Inc. The Dictators Who Want to Run the World. New York: Doubleday; Kennedy, M.D. (2014). Globalizing Knowledge. Stanford: Stanford University Press; Pomerantsev, P. (2024). How to Win and Information War. London: Faber & Faber.

[10]Термін походить із книжки Уралова «ПостУкраина. Страна без государства». Коментар до її політичних викладів див. у телеграм-дописі Павла Лисянського за 20 червня 2024.

[11]Існує набагато довша історія практик і політики Російської імперії та СРСР, спрямованих на підрив, замовчування та применшення місцевої та національної історії анексованих ними територій. Короткий огляд можна прочитати у книжці: Еріставі М. Російський колоніалізм. — Київ, IST Паблішинг, 2023

[12]Цифра подана за звітом ООН 2020 року, охоплює лише конфлікти на рівні держав і не включає війну в Газі та в Україні.